Не знаю навіть з чого почати. Не знаю навіть, навіщо я знову тут і знову починаю. Чи є в цьому сенс? Ну окрім того, що оплату за домен і хостінг у мене вже списали, і хочеш не хочеш, цей сайт мій ще на рік. Але поза тим я ще чомусь (тепер у мене постійно чомусь, якимось дивом, навіщось) відчула, що потребую місця, де можу ділитись. Собою. Тихо. Непомітно. Але не в блокнот. Бо мій почерк не розібрати. А інколи трапляється важливе, що хочеться запам”ятати. Залишити не потім. Як спомин. Чи дороговказ. Чи свідчення життя. Мого життя. І мене самої. Такою, якою була, є чи буду. Тож це ідеальне місце. Тут мало хто буває. І це моє. На 100% моє.
Тож я починаю. Знову починаю. Вести свій блог. Колись він був про подорожі та життя в Польщі. Про що він зараз, мені поки що невідомо. Як невідомо і те, про що зараз я. І від цього сльози накочуються на очах. Знову не знаю. Знову починаю. Весь час все наче з нуля. Я з нуля.
Ну що ж, починаю.
Попередній пост тут був 11 січня. Я писала про самодисципліну для письменників та сценаристів, яку проходжу/проходила кілька років поспіль. І той пост, і той курс наче з минулого життя. Навіть не минулого, а позаминулого. Якогось такого давнього, про яке вже й не згадаю. Чомусь тоді (ну от знову чомусь) мені видавалось, що цей рік стане переломним в моєму письменництві. Що я чогось зможу досягти. Стану краще писати. Допишу роман. Стану впевненішою. Сміливішою. Я б і не подумала, що доведеться починати з нуля. Знову з нуля. Бо настануть дні, коли не зможу написати ані слова (а за 2,5 роки я првичла себе писати щодня, бувало, що й по цілій готовій історії). А часом буде здаватись, що начисто втратила навик, який з великим трепетом, наполегливістю та трудом розвивала. Та то вже в минулому. Як і багато чого іншого. Все змінилось.
Що цікаво, зміни з”явились у повітрі набагато раніше ніж відбулись події в матеріальному світі.
Навіть банально на моєму скромному прикладі. В якийсь момент я відчула – так, як було, більше ніколи не буде. От взагалі. Починаючи із дрібниць. В січні я остаточно (перші здогадки прийшли ще в грудні) усвідомила, що більше ніколи не буду писати короткі історії, якими ділитимусь на фб, а потім складатиму їх у збірники і видаватиму. Ніколи. І тоді я зраділа, що в жовтні видала “Чужий нотатник” самвидавом, включивши до нього свої найкращі та найулюбленіші оповідання. Моя остання така книга.
І тоді ж прийшло перше (незакінчене) оповідання українською. То було так несподівано! Я почула голос, що диктував мені історію (так само, як раніше диктував російською). Я дуже зраділа. Адже вирішила, що хочу не тільки писати українською, а й видавати книги в українських видавництвах.
Крихітні частини ще не складеного пазлу підказували грандіозні зміни.
А 24 лютого почалась війна. Країна-терористка напала на Україну. І змінилося все. Для всіх. Навіть для тих, хто жив закордоном. Як я, наприклад.
Так 24 лютого я не прокинулась під гул винищувачів чи звуки вибухів. Я встала одночасно з маминим повідомленням “Не хвилюйтесь. У нас все добре”. Що могло означати тільки одне – війна.
І з того самого моменту моє життя інше. Я наче так само ходжу вуличками польського міста, п”ю каву, печу млинці, час від часу малюю, та все ж ні. Не так само. І малюю не те, що малювала раніше. І млинці печу інакше. Тепер, коли я їх готую, я весь час згадую четвер за тиждень до початку війни. 17 лютого. День, коли померла моя бабуся. Того дня я теж готувала млинці. Я ще не знала, що бабуся померла. Спустилась в магазин по борошно і яйця. А коли повернулась, мама повідомила, що бабусі не стало. Я застигла. Я не знала, що робити. Та пішла замішувати тісто. Я чомусь думала, напевно відтепер не зможу їсти млинці, адже вони будуть завжди асоціюватись зі смертю близької людини. Але вийшло навпаки. З тих пір я готувала їх десятки разів. І так, кожного разу дійсно згадувала бабусю. Але не те, що вона померла і як мені гірко від цього. А те, як вона любила млинці. І тепер кожного разу я готую їх і для неї.
Тож мабуть, тепер нічого не як раніше. Може, лиш кава смакує так само. А може, навіть більше, насиченіше, яскравіше. Я занурююсь всіма відчуттями у кожен ковток. Аби насолодитись моментом. Бо хто знає, чи буде інший.
За ці майже 7 місяців війни в Україні було різне. Сльози, розпач, злість, скам”янілість, завмерлість, ненависть, огида. Але в усьому цьому завжди було життя.
І саме воно штвохало вперед. Діяти, творити, вставати з ліжка.
І допомагати. Допомагати Україні.
За ці 7 місяців я зробила те, чого не робила дуже давно. А про дещо навіть думала – ніколи. Не для мене.
- я пішла на роботу. От вже б не повірила, якби мені таке сказали. Хоча одного разу мені це сказали. Навіть “сказав”. Маятник. Такий кришталевий. Не смійтесь. Не збрехав, тож точно не смішно. То сталось ще в літку 2019 року. Чарівниця з маятником спитала: “Чи треба Маші йти на роботу (дурне питання, я б на таке не наважилась)?” І він качнувшись сказав “так”. І от з 4 травня я працюю в Музеї міста Гдині в Світлиці (назвемо це творчий простір) для українців. Я чесно думала, що йду на місяць, два, максимум три. І от вже осінь. А я ще й досі тут. Проводжу майстер-класи.
- я організувала 3 (завтра почнеться четверта) виставки. Дві з них виставки-продаж. Я продавала фотографії та картини. А виручені кошти передавала в “Повернись живим”. За попередні роки в мене були три виставки (в 18, 19 та 20 роках), а тут за 7 місяців 4. Виявляється, все можливо, якщо рухати лапками.
- я почала малювати нові мотиви. Я обожнюю Богинь (раніше малювала індуїстських та буддийських), а тепер поєдную їх з українською символікою. Вже є 5 – Тара, Сарасваті, Лакшмі, Дурга, Калі. Я перетворила їх ще й на листівки. Які теж продаю на допомогу Україні.
- майже весь час я страждала від запалення вуха. То правого, то лівого. І спочатку (то почалось ще до війни) я почувалась дуже погано. Не лише фізично. А й морально. Наче жертва – ну чому зі мною це сталося? Якимось дивом (ну от тепер і воно) в мене трапилась перфорація барабанних перепонок на обох вухах (по-простому дірки). І відчувала себе покараною. Я чула дуже погано. Боліло. Я нервувала. Говорили про операцію. Але з часом (звісно війна змінює пріоритети та зменшує особистий біль) навіть відчуваючи фізичне недомагання я вже не почувалася такою безпорадною, кинутою напризволяще і несправедливо невідомо ким і за що покараною. Так просто сталось. А згодом і фізичний стан вирівнявся. І насьогодні дірки загоїлись. Для мене це було наочним доказом того, як внутрішнє змінює зовнішнє.
- 27 липня (на свій день народження) я дізналася, що у видавництві “Книги ХХІ” вийшла моя перша книга українською. Це була більше ніж мрія. Це був знак – продовжуй, пиши. Тобі можна. Для мене потрібен був саме такий дозвіл. Та під час війни пишеться не дуже. Якщо раніше я могла народжувати історію за історією, то тепер вже ні. Більше ні. Принаймні зараз. І десь з квітня я працюю над “романом”. В лапках, бо невідомо, чи можна буде то вважати романом, та й неясно, чи допишу. Зараз готово (по моїм відчуттям) трохи більше половини. Я стикнулась з тим, що не можу писати нове. За цей час написала, може, 3 нових історії. Для мене це нічого. Але, виявилось, можу писати те, в чому вже є певний сюжет, готова лінія та герої. Як в цьому майбутньому романі. Сюжет я написала у вигляді синопсису на початку січня. Перший же шматочок з”явився ще в вересні минулого року. То був незакінчений текст, написаний у вигляді розігріву, вправи – текст по першій фразі. Я вигадала фразу “Чайки кричали всю ніч”, поставила таймер і за 20 хвилин написала початок історії, про яку тоді нічогісінько не знала. Промальовуватись вона почала вже в листопаді, коли я взяла її в NANOWRIMO (такий листопадовий проєкт по написанню романів з мінімумом слів у день). Але основна робота пішла вже з квітня. Не загадую нічого. Це зараз без сенсу.
- вдалось знайти онлайн-журнал, де розмістили вірші мої творчих подруг з України з перекладом на польську. Я дуже хотіла зробити більше. Та наразі так. Тут могла би бути історія, як я ходила, дзвонила, писала. Та то вже не так важливо. Бажаний результат я не отримала. Але отримала досвід.
- я ніколи за 7 років життя в Польщі не розмовляла стільки польською (і це ще до влаштування на роботу). Тут і додати нічого.
Ще є багато чого. Про життя під час війни. І про війну під час життя. Та, може, наступним разом.
